Морис Равель ─ видатний французький композитор кінця ХІХ ─ початку ХХ століття. З одного боку, він є яскравим представником музичного імпресіонізму, безпосереднім продовжувачем традицій К.Дебюссі. А з іншого ─ М.Равель виробив власний, самобутній стиль, що виходить за межі імпресіоністичної естетики. Творчість композитора відзначається багатством музичних образів, глибиною у розкритті різноманітних життєвих явищ, органічним поєднанням традицій та новаторства. В період, коли значна частина інтелігенції захоплено вітала численні «модерні» напрямки в мистецтві (зокрема, урбанізм, експресіонізм), М.Равель міцно спирався на досягнення своїх попередників. Ясність думки, класична чіткість форми, мелодична виразність, яскраво національний колорит ─ ось основні риси його музики.
Симфонічна творчість К.Дебюссі порівняно невелика: це прелюд «Післяполуденний відпочинок фавна», оркестрові сюїти «Ноктюрни», «Море», «Образи» (друга частина циклу – прославлена «Іберія»). Якщо композитори-романтики розвивали традиції бетховенського симфонізму, то К.Дебюссі пройшов поза його впливом. Філософська глибина, актуальність проблематики, висока ідейність, масштабність форм, гостра конфліктність, психологізм, напружений симфонічний розвиток – всі ці риси відсутні у творчості К.Дебюссі. Французького митця більше приваблювали картини природи, жанрово-побутові сцени, казково-фантастичні персонажі. Образний зміст симфонічної музики К.Дебюссі значно поступається творчості попередників. Натомість, привертає увагу своєю поетичністю, барвистістю, тонкою градацією відтінків.
Вагомим внеском у скарбницю французької й світової музичної культури стала фортепіанна творчість К.Дебюссі. Звертаючись до цього жанру, композитор відкрив нову епоху в історії музичного мистецтва та створив яскраві зразки імпресіоністичного стилю.
К.Дебюссі був прекрасним піаністом, а тому добре знав виразові можливості інструменту. У пошуках музичної колористики він виробив власний «камерний» тип піанізму. Його характерні риси – наспівний м'який звук, барвиста гармонія, складне плетиво пасажів і фігурацій, вишукана педалізація. З одного боку, фортепіанна музика К.Дебюссі – своєрідна «творча лабораторія» композитора, а з іншого – сфера його значних художніх досягнень.
Імпресіонізм – один із провідних напрямків у мистецтві Франції останньої третини ХІХ – початку ХХ століття. Він яскраво розкрив себе спочатку в живописі, а згодом – в музиці. Серед найвідоміших художників-імпресіоністів – Клод Моне, Едгар Мане, Огюст Ренуар. Вони відмовились від біблійно-релігійної, античної, історичної тематики, пов’язаної з традиціями епохи Відродження, і звернулися до образів сучасності. Особливо часто імпресіоністи змальовували картини природи (наприклад, море, лісова галявина, поле маків), жанрово-побутові сценки (вулиці та кафе Парижу, міський вокзал, уроки танців), а також – художні портрети сучасників (переважно друзів та знайомих). Уникаючи глибоких філософських узагальнень, соціальної проблематики, імпресіоністи прагнули передати безпосередні, швидкоплинні враження від споглядання того чи іншого образу. Власне, назва мистецького напрямку пов’язана з картиною К.Моне «Схід сонця. Враження» (французьке слово «impression» – враження).
Музична культура Італії має давні й славні традиції. На «батьківщині мистецтв» з’явилася опера, яка вже більше 400 років перебуває в центрі уваги широкої громадськості. Світове визнання отримали такі італійські композитори, як К.Монтеверді, А.Скарлатті, Дж.Россіні, В.Белліні, Г.Доніцетті, Дж.Верді, Дж.Пуччіні. Поняття «бельканто» («прекрасного співу») стало символом італійського оперного мистецтва. Що ж стосується інструментальної музики, то її розквіт припадає на першу половину ХVІІІ століття і пов'язаний, передусім, з іменами Д.Скарлатті (клавірні сонати), А.Кореллі, Тартіні та А.Вівальді (скрипкові концерти). Згодом інструментальні твори на довгі роки «поступилися» місцем опері. Історичне значення О.Респігі полягає в тому, що він на початку ХХ століття відродив славу італійської інструментальної музики. І хоча композитор працював у різних жанрах, найбільш цінною є його інструментальна спадщина. Особливою популярністю користується т.зв. «римський триптих» симфонічних поем – «Фонтани Риму», «Пінії Риму» та «Римські свята».
Однією з вершин творчості С.Танєєва є кантата «Іоанн Дамаскін» для мішаного хору і симфонічного оркестру. Задум твору виник у композитора під враженням передчасної смерті директора Московської консерваторії, видатного російського піаніста і педагога Миколи Рубінштейна. Кантата створена у 1883 році і присвячена світлій пам'яті вчителя С.Танєєва. Музика цього твору привертає увагу глибоким філософським змістом, високою ідейністю, блискучою майстерністю у використанні виразових засобів.
Серед російських митців другої половини ХІХ – початку ХХ століття особливе місце належить Сергію Танєєву. Вражає різносторонність обдарування та масштаб його музично-громадської діяльності. В історію світової культури С.Танєєв увійшов як видатний композитор, блискучий піаніст, талановитий педагог, вчений-музикознавець, яскравий представник «московської школи».
«Пікова дама» – вершина оперної творчості П.Чайковського, шедевр російської та світової музичної класики. Опера створена влітку 1890 року під час перебування композитора в італійській Флоренції. За словами автора, він працював над твором з великим натхненням, глибоко переживав та гірко оплакував трагічну долю своїх героїв. Прем'єра відбулася у цьому ж році в Петербурзі під керівництвом диригента Е.Направника. Опера отримала широке визнання і стала окрасою репертуару багатьох театрів світу.
Оперний жанр займає центральне місце у творчому доробку П.Чайковського. 10 опер композитора стали віхою в історії російської класичної музики. А такі твори, як «Черевички», «Євгеній Онєгін», «Орлеанська діва», «Пікова дами», «Іоланта» – значним внеском у скарбницю світового музичного мистецтва. Якщо симфонічна музика – це своєрідна «лірична сповідь» автора, пов’язана, передусім, з особистими переживаннями, то опера – засіб спілкування з широкою аудиторією. На думку композитора, це найдемократичніший музичний жанр, здатний розкривати глибокі та актуальні проблеми. П.Чайковський є серед найбільших оперних новаторів. Як геніальний драматург і тонкий психолог, він переконливо розкриває внутрішній світ своїх героїв, показує їх у моменти гострих життєвих колізій.
Шоста симфонія займає особливе місце у творчому доробку П.Чайковського. Це вершина симфонічної музики композитора, підсумок його багаторічних пошуків в інструментальному жанрі. Шоста симфонія стала «лебединою піснею» – останнім монументальним твором П.Чайковського, «музичною сповіддю душі», за словами автора. Композитор працював над партитурою з великим натхненням влітку-восени 1893 року в Клину поблизу Москви. Прем’єра симфонії не викликала у публіки значного ентузіазму. І тільки її друге виконання, через два місяці після передчасної смерті П.Чайковського, відкрило сучасникам геніальність цієї музики.
