Я, Паштєт і Армія Скрябін Кузьма Тролейбус їхав по ранковому Петрозаводську, і водій відчував себе господарем всього безлюдного і сонного міста. Абсолютно пусті вулиці, ковтали його рогату машину і несли її в невідоме, як несе по трубах какашку, і та поняття не має – де в кінці кінців винирне. Шофер курив першу ранкову сигаретку, від якої чуть не стругнув на ямці на руль , дивився на світ через широкий «телевізор» вікна, і уявляв себе Христофором Колумбом, який пронизає океанські простори в надії відкрити ще одну Америку.Я сидів нахолодній сідушці, бо нічия дупа не встигла її до мене розігріти. Тролейбус віз шофера кудась в незнане, а мене, сука, – в воєнкомат.Я завжди знав, що маю везуху на аномальні явища, і попав у число щасливих людей, яких загребли в армію прямо з інституту. Водій так задумався над своїм відповідальним ділом – відкрити для людства новий кавалок суші з незаселеними територіями, що забув зупинитися на зупинці і я прочалапав по холодному мокрому асфальті лишній кілометр. Потім я буду вдячний йому за цей останній кілометр ВОЛІ.Але тепер я плівся по вулиці, таскаючи величезну сумку,напхану всяким непотрібним мотлохом, який поклали мені мама з татком, віддаючи сина напрокат державі на два роки за сім рублів на місяць. Вони боялися більше , ніж я. В Афганістані йшла війна, і ніхто не знав – куди нас повезуть. Мене ж в даний момент гризла тільки проблема холоду. Я ненавиджу холод. Але знаю чувачка, який його любить. Це – Хасан, довбограй, який жив і вчився зі мною на першому курсі універа.Татарин, за національністю, і придурок по гороскопу, він витворяв нелогічні і антиморальні поступки. Повертаючись з блядок – він запізнився в гуртожиток, і заставив двох бомжів, які спали на вокзалі