Симфонічна творчість П.Чайковського. Увертюра-фантазія «Ромео і Джульєтта»

Симфонічна творчість П.Чайковського – безцінний внесок у скарбницю російської та світової музичної культури. Високий ідейний зміст, багатство і різноманітність образів, яскраво національний колорит, блискуча професійна майстерність – всі ці риси притаманні його музиці. Як один з найбільших симфоністів, П.Чайковський звертався до цього жанру протягом всього життя, починаючи з увертюри «Гроза» (1864 рік) і закінчуючи Шостою симфонією (1893 рік). З одного боку, симфонічні твори композитора – це своєрідний «ліричний щоденник», сфера його особистих думок та переживань. З іншого боку, творчість П.Чайковського доступна і зрозуміла широкому колу любителів музичного мистецтва.

Провідне місце в інструментальній спадщині митця займають: шість симфоній та симфонія «Манфред»; одночастинні увертюри-фантазії «Ромео і Джульєтта», «Гроза», «Фатум», «Буря», «Гамлет», «Франческа да Ріміні»; три симфонічні сюїти, зокрема «Моцартіана»; «Італійське капричіо» та «Варіації для віолончелі з оркестром у стилі рококо». За масштабом та художньою цінністю симфонічна творчість П.Чайковського займає провідне місце в російській музиці ХІХ століття.

В центрі уваги композитора – внутрішній світ людини, психологія її душі. З великою переконливістю П.Чайковський розкрив душевну драму героя, який прагне щастя, але у своїх поривах стикається з непереборними перешкодами, жорстокою оточуючою дійсністю. Звідси – високий трагічний пафос, глибина філософських концепцій, художньо-етичний зміст та гуманізм музичної спадщини митця. П.Чайковський узагальнив різноманітні життєві явища та показав їх у безперервному розвитку, боротьбі протилежних сил, передусім Людини і Долі. А поетичні картини природи, колоритні жанрово-побутові образи допомагають глибше розкрити особисту драму героя.

Невід’ємною рисою симфонічної музики П.Чайковського є програмність. Чимало його творів не тільки мають програмні назви, а й словесний коментар, прихований, зокрема, у листах до графині Надії фон Мекк. Програмність давала поштовх творчій фантазії композитора, допомагала послідовно розкрити ідейний зміст твору. Автобіографічний характер та сповідальність, лірико-психологічна трактовка образів, програмність задуму, широке використання романсових інтонацій, опора на побутові жанри (пісня, вальс, марш) – все це ознаки романтичного стилю.

П.Чайковський є продовжувачем традицій М.Глінки («Вальс-фантазія»), героїко-драматичного симфонізму Л.Бетховена, лірико-драматичних образів західноєвропейських романтиків, передусім Ф.Шуберта. Водночас, російський композитор є сміливим новатором. Він творець нового типу оркестрової музики – лірико-психологічної драми або симфонії-трагедії. Про симфонізм мислення П.Чайковського свідчить наскрізний розвиток гостроконфліктних образних сфер, оновлення функцій частин симфонічного циклу та сонатної форми, використання принципів лейтмотивності та інтонаційні зв’язки між темами тощо. Звертає на себе увагу мелодична щедрість тематизму, багатство ритму, експресивність альтерованих гармоній, майстерне використання виразових можливостей оркестру.

Шедевром симфонічної музики П.Чайковського стала увертюра-фантазія «Ромео і Джульєтта», створена у 1869 році (друга редакція – 1880 рік). Твір присвячений М.Балакірєву, який порадив композитору звернутися до відомої трагедії В.Шекспіра. Це розповідь про кохання юних героїв, які гинуть через ворожнечу їхніх батьків – родин Монтеккі та Капулетті. Геніальний англійський драматург на прикладі трагічної долі молодих людей показує зіткнення двох світів: з одного боку, похмуре і жорстоке середньовіччя з його забобонами та прагненням помсти, а з іншого – нове життєстверджуюче світосприйняття епохи Відродження, що утверджує право людини на щастя та оспівує гуманістичні ідеали. Не випадково сюжет «Ромео і Джульєтти» привертав увагу багатьох композиторів, серед яких – В.Белліні, Ш.Гуно, Г.Берліоз, С.Прокоф’єв. Створюючи програмну увертюру-фантазію, П.Чайковський не прагнув розкрити філософську глибину першоджерела. В узагальненій формі він втілив основний конфлікт та ідею шекспірівської драми.

Жанр твору – лірико-психологічна трагедія. Конфлікт – зіткнення добра і зла, любові і ненависті, життя і смерті. Ідея пов’язана з оспівуванням краси та величі людських почуттів та викриття сил, що ламають людські долі. Увертюра написана в сонатній формі з розгорнутим вступом та кодою. Драматургія побудована за принципом контрастного протиставлення двох образних сфер, які в процесі розвитку активно взаємодіють між собою.

Повільний вступ виконує функцію своєрідного прологу, зав’язки майбутньої драми. Він розпочинається похмурою та строгою «темою середньовіччя», яку виконують кларнети і фаготи на pp. Поступеневий рух мелодії в строгому ритмі нагадує старовинні піснеспіви, а акордова фактура, при гармонізації тризвуками, асоціюється з церковним хоралом. Безпристрасний і холодний «голос» невидимого хору або органу змінюється другою темою у струнних. Музика передає глибокий скорботний роздум, відчуття напруженого очікування, щиру скаргу й страждання. Попри низхідні секундові інтонації, мелодія поступово піднімається вгору і завмирає під тихий «плескіт» арф. При переході від вступу до сонатного allegro динамічний «спалах» передбачає майбутній драматичний хід подій.

Головна партія – «тема ворожнечі» – поєднує елементи психологічної виразності та звукозображальності. Характер музики схвильований, бурхливий, драматичний. Звертають на себе увагу грізні акорди, що чергуються з нестримними пасажами; гострий ритм, дисонуючі гармонії, тональна нестійкість. В уяві постає картина жорстокої битви, брязкіт зброї, крики поранених. Композитор використовує прийоми мотивно-секвенційного та поліфонічного розвитку. Середній розділ побудований на активних канонічних перегуках низьких струнних і дерев'яних духових. Жорсткі «удари» оркестру за участю тарілок готують динамізоване проведення «теми ворожнечі». Після яскравої кульмінації настає спад.

Побічна партія різко контрастує попередній музиці. Звучить ніжна, мрійлива «тема кохання» – одна з найпоетичніших сторінок лірики П.Чайковського. Це мелодія широкого діапазону з поєднанням наспівних, романсових і мовно-декламаційних інтонацій. Її виконують альти та англійський ріжок на фоні виразних гармоній струнних. «Тему кохання» доповнює нова тема, що нагадує лагідну колискову або тихий «шепіт» Ромео і Джульєтти. З поверненням першої теми музика звучить більш пристрасно й експресивно, символізуючи розквіт почуття героїв. Активний секвенційний розвиток приводить до лірико-патетичної кульмінації. Поступово динаміка спадає.

Новим етапом у розвитку драми виступає розробка. Вона складається з трьох розділів – своєрідних «хвиль» динамічного наростання. А також відзначається кардинальною трансформацією «теми середньовіччя». У перших двох розділах композитор контрапунктично поєднує головну партію у струнних та тему вступу у валторни. Характер музики тривожний, зловісний. Синкоповані акорди дерев'яних створюють відчуття заціпеніння. Проте в третьому розділі розробки «тема середньовіччя» немов скидає «маску» смиренності і звучить грізно, жорстко, агресивно у мідних духових ff на фоні могутніх акордів оркестрового tutti. Це моторошний образ зла, насильства, ворожнечі. Безпосереднім продовженням третьої хвилі є реприза головної партії, що сприймається як кульмінація попереднього розвитку. Таким чином, композитор стирає грань між розробкою і репризою, що характерно для бетховенського симфонізму. Побічна партія в репризі отримує «нове дихання» і у кульмінації звучить як справжній гімн коханню – могутньо, урочисто, велично.

Настає переломний момент драми. Перший розділ коди нагадує другу розробку. Знову  композитор контрапунктично поєднує «теми зла». Це катастрофа, що змальовує трагічну загибель юних героїв. У другому розділі коди на фоні рівномірної пульсації pizzicato контрабасів звучить інтонаційно видозмінена «викривлена» тема побічної партії. В уяві постає скорботна картина похоронного ходу. І, все-таки, П.Чайковський закінчує увертюру-фантазію своєрідним катарсисом. Спочатку у духових тихо звучить просвітлений хорал на матеріалі «колискової» (друга побічна). А згодом у скрипок повертається «тема кохання», символізуючи безсмертя високих людських ідеалів. По-театральному урочисті акорди за участю ударних інструментів завершують цю зворушливу історію-легенду.

Увертюра-фантазія «Ромео і Джульєтта» П.Чайковського отримала всесвітнє визнання.