Кінець ХІХ − початок ХХ століття − важливий етап у розвитку музичної культури Франції. Це час розквіту різноманітних течій та напрямків, серед яких провідне місце зайняв пізній романтизм (традиції К.Сен-Санса, С.Франка, Г.Форе) та імпресіонізм (творчість К.Дебюссі та М.Равеля). Трагедія Першої світової війни, бурхливий розвиток промисловості та техніки у післявоєнні роки не могли не вплинути на формування ідейно-естетичних поглядів нового покоління французьких музикантів. Відбувається переоцінка цінностей минулого, виникає прагнення оновити традиційні жанри та форми, розпочинаються пошуки відповідних виразових засобів.

Якщо в музичному мистецтві Австрії та Німеччини найбільш радикальні позиції зайняли представники «нововіденської школи», то у Франції − творче об'єднання з шести композиторів. Це − Д.Мійо, Ф.Пуленк, А.Онеггер, Л.Дюрей, Ж.Орік та Ж.Тайфер. Своєю назвою «Шістка» зобов’язана статті журналіста Анрі Колле «П’ять росіян та Шість французів», яка була опублікована у 1920 році. У ній автор провів паралель між молодими композиторами та «Могучою кучкою». «Духовним батьком» «Шістки» став Жак Кокто − видатний письменник, полеміст та громадський діяч. У своєму памфлеті «Півень і Арлекін» Ж.Кокто різко виступив проти імпресіонізму та романтизму. На думку критика, імпресіонізм, з його пасивною споглядальністю та культом краси, далекий від реальної дійсності. Необхідно забути про чарівних фавнів та сирен і звернути увагу на життя сучасного міста, передати динаміку нового часу, розкрити прості й зрозумілі кожному музичні образи. Не менш критично Ж.Кокто поставився до пізнього романтизму з його підвищеною експресією, поглибленим психологізмом. Він різко засудив культ Р.Вагнера, який, на його думку, не відповідає духові французької музики.